А  люди  падали і мерли на ходу…

                            Свідчення  Турочкіної ( Інакової ) Марії Миколаївни, 1916 р.н.,

                             уроженки  села Сурсько – Михайлівка Солонянського району

                            Дніпропетровської області.

                          Все життя працювала в колгоспах села Сурсько –   Михайлівки.

                Чоловік – фронтовик, рано пішов з життя. Виховала дітей,

                            пишається внуками й  правнуками.

Голодовку  помню,  люди  падали і мерли на ходу… 

 Сусідка загубилася в степу, була пухла,  ми не додивилися  і бросили на ніч.  Зайшли до матері сказать, що  Насті не найшли , а мати мовчить, сама така, пухла… Вранці на наряд  пішли, сказали, її забрав їздовий, дома вона й кончилася… Як і мати. Матір звали Сережченко Оксана.

     От поїзда люди йдуть і падають, їх на гроби везуть.  А вони ще  шевеляться…

     На кладбище одвозили і яму копали за  трудозміна наряд. Бо хто ж так схоче? На горі цигани жили, родичі Педенко Тамари, жінка й чоловік, дітей не було. Трохимом чоловік звався,  з його руки найшли,  а з  Пріськи нічого не найшли…

      А в одних людей двоє дітей померло від голоду, вони їх поховали, а як  примерзло  ввечері забрали і поїли… Не хочу їх фамілії казать. Не дай Бог дійде… У них після голодовки діти наросли… Страшний Суд…

    Чоловік не годиться робить, а його заставляють…

     У колгосп  людей заганяли, позабирали шо не було, картопельку дрібненьку,  кваснину, навіть з глечиків те,  що на  кашу натовкли…

     Наші ж люди, активісти, ті, шо  считали себе ближче туди – Линда  забирала кваснину , Жиган заядливий…

      Самі  заходили в хату: « Признавайтесь, де зерно сховали…» Маму  забрали на цілу ніч… Чи показували документи, та які там документи?  Нас із хати вигнали, а ми ноччю   замок здирали,  переночуєм – і в степ.

       Казать нічого не можна було,   штифи гострі, обшукують, а мама  зерно ховала не в однім місці.  За одну яму вона  призналася, що між скиртами.  А друга яма – невелика у дворі,  під собачою будкою.  Мама обслала її ряднинками і сипала туди пшеницю, то там не найшли…

     Сала ми не бачили, сала і в руках не держали. Мама  муку у глечики порозсипала, то  понаходили скрізь.

     Їсти  комнезамужні не просили, бо нічого доброго не було, барахла нашого не забирали, а тільки у розкуркулених…  А ми  голодрабія, нас  за те, що в колгосп не хотіли йти, і  вдень і  вночі комісія  ходить. До хати приходили 10 разів, а може й більше… Коні виростили, лошицю красавицю, в тачанку запрягали… Нащо нам той колгосп.

    Люди злилися, і на роботу вийдеш -  котра вкусе і держе у фартусі, заховає   окраєць у складках… Хто пішов перший у колгосп, тих матері жили… Дід  Семен Рудь був зажиточним. Зразу пішов  у колгосп,  у нього нічого не взяли,  був конюхом… Вдови пішли… Людей у Сибір  висилали. Пшончиху вислали, Борща Миколу, Ульчиного чоловіка, що живе  у степ, де вулиця. Кой хто  повернувся, Пшончиха, Борщ негодящий – годами там були, поки указ  иначий получили…

    А хто тут остався – мучилися, голодали, в степу  нічого не візьмеш не розрішалося, верховий ганяв. Прямо на людей наїжав, строго настрого… Нізя було в степ виходить,  ще люди з поля йдуть,  а він вже заверта…

     33 – й був найлютіший, дітей бросали,  заводили в  город і бросали….

   А що ще:  лободу  парили і  маторженики пекли,  курай молотили… А батько їздив  кіньми у Западну,  там міняв барахло на зерно. Батько  рано помер, ми батька загубили на кладбищі, бо дерев'яні хрести ставили, а в голодовку їх палили, бо топить було нічим. Поки мама жива була, вона нас водила, малих, а померла – ми вже і не знайшли його могилу, бо хреста нема…  Батько  був болгарином, а мама -  українка, її звали  Єлизавета Варфоломіївна Інакова, або просто казали Варфоломійка…

      Я цього нічого не казала, онукам та правнукам не розказувала, вони не питали, нема згаду. Оце сьогодні вам перший раз і правнучка Таня чує вперше…

       Спогади записано 17 січня 2006 року.  Свідок  голодомору Турочкіна М.М. померла в травні 2007 року.