|
Кожен день згадую…
Свідчення Олійник
(дівоче прізвище Логвиненко) Марії
Акимівни , 1926 р.н. , уроженки села Сурсько-Михайлівка,
Солонянського
району, Дніпропетровської області.
Все
життя присвятила праці в колгоспі. Була одружена.
Виховала
двох дітей: сина й доньку.
«У ці роки забирали все:
коні, зерно, усе, що було. Ще й маму на Сибір хотіли вислати. А батька забрали
– й по цей день немає. Мабуть загинув, бо повернувся б, нас же троє.
Вони казали: «Ми вас розкуркулюємо, не сопротивляйтесь,
бо на Сибір відправимо». Зброї не було, люди і так все віддавали, бо люди тоді
вже не в правах були. Ми не встигли нічого сховати з харчів, бо до нас перших
прийшли. Мама позашивала у платтячка «золоті риби», п’ятьорки, десятки і
понадівала на нас по 5 штук. Дітей пороздівали, пообщупували і матір розділи… Мама
не давала, щоб нас обшукували. Її грубо штовхнули і сказали: « Що тобі Єлізавета,
дітей жалко, а нас не жалко?»
Пізніше прийшли і сказали, що завтра будуть з дітьми
виряджать, так вона втекла з нами в друге село. А коли вернулись, батька нема,
а нам не було де жить. Ми в сусідки під соломою ховались. Тоді пустила нас баба
Ганна, що навпроти Журавля жила, в другу половину хати. Мама подала заяву в
колгосп. Нашу хату забрали і, пам’ятаю, там хтось жив, наче як міліція.
В
колгоспі давали по 300г муки , мама заколотить в стакані, ми п’ємо і все, а
сама не їсть.
Потом стали давать по 300г кабачків на трудодень, мама
пожаре, поділить, ми полускаємо, водичкою зап’ємо – і до школи йдемо. Ну це
було пізніше.
Тоді ж було, як хто 5 колосків украде – садять. Тітка
Сашка Танцюра украла 25 колосків, її судили, дали 5 років, вона «одсиділа од
звонка до звонка».
Ідемо, було, на дорозі качани лежать, бо вони з брички
загубилися, хай лежать, хай гніють, а ми не візьмемо.
Ніхто не доносив, активісти ж з нашого села. Вони все
знали і за нас знали, бо ми одноосібники. А які ми куркулі-9 десятин було у
маминого батька, дєдушки, а у нас нічого не було. Нас на 9 десятин було 10
чоловік. Налог на землю був-зерно здавали. Даром землю не держали. В дєдушки
була молотарка, він спрягався з сусідами і гуртом молотили, сіяли і збирали.
Все забрали, а самі нічого не робили, бандити…(плаче…)
Люди добровільно йшли у колгоспи - хто бідний був.
Лінда жила під гробами, ой безсовісна жінка була. Це ж вона з нас одежину
стягла. Сирот багато було, батьки старались дітей підтримати, а самі помирали.
Мати що не принесе, то дітям. В колгоспі були ясла і туди забирали сиріт. Ми
помагали один одному вижить.
А що ми їли? У
нашого діда був великий садок. Літом їли яблука, груші. Нам дозволяли туди
ходить, хоч дворище було не наше. А ще обпарювали лободу, обмісювали мукою,
потім обмивали лист плити в хаті і пекли маторженики. Голод був і в городі.
Померло багато людей, особливо дорослих. Ховав колгосп на кладовищах за
трудодні.
Я вже не раз розказувала дітям. Кожен день згадую. Не
вірять…
Коли б тобі той маторженик, - Колі, внуку кажу… Хай не
вертається той час…
Хто винуватий, що не
було зерна? Начальство, конешно. Було, але ж попродали його. Померлих поминаємо
в церкві, ходимо в храм. Є в селі пам’ятник жертвам голодомору.»
З моїх слів записано вірно
| 
