Б. Дуся переїхала на Україну по потребі годувати сім’ю. Вона раніше жила у Росії в маленькому селі. Перед війною зустріла і покохала сильного, мужнього, гарного чоловіка, якого звали Іван. Але про це я розповім пізніше. Отже молода моя прабабуся поїхала з дому у 56 р, не знада куди, просто поїхала на заробітки до колгоспу. З собою взяла лише кусочок житнього хліба, хустину і воду. Йшла пішки, потім потягом. Приїхала моя прабабуся до України. Молода дівчина, незнавши куди забрела, сіла на вокзалі і гірко заплакала, і котились сльози по щокам, і не могла вона їх стримати цих сліз, не змогла не побачити старенька бабуся, яка проходила повз неї. "Чого ти плачеш, дівчино?” – запитала вона її. "Я не знаю, що робити, куди йти, мені потрібні гроші! Але де я піду на роботу, тут все чуже, не рідне”. Бабуся втерла їй сльози і заспокоїла: "Не турбуйся” – втішала бабуся молоду дівчину, - "поїдеш зі мною до Сурсько – Михайлівки, там підеш у колгосп працювати, а там видно буде”. Так моя прабабуся опинилась у нас у селі. Тут її влаштували на роботу, вона жила у бабусі, але сумувала за дитиною, дівчинкою Валею, моєю бабусею. Так і жила і не бідно і не багато. Коли дізналась, що почалася війна, дізналася, що чоловіка забрали на війну. Сумувала прабабуся за ним, незнаючи що з ним. Не знала до тих пір, поки не прийшов до неї куривочок папірця – "Дуся приїдь та забери мене з відси. Я в полоні”. Бабуся не витримала і вирішила визволити чоловіка що б не сталося. Навіт, якщо їй прийдеться загинути. На 3 двори дали 1 коня, чорного, як ніч. Вона сіла на нього і поїхала визволять свого чоловіка Івана. Він писав у записці, щобвона йшла до начальника та просила його визволення. Бабуся говорить, що її викинули за шкірку звідти, не захотіли навіть її вислухати. Так вона прийшла й запитала, чи є хтось з Росії. "Є” – сказав Іван. Він її впізнав, а вона його ні, хіба що по голосу. Його було не впізнати, зарощій, чорний, брудний. Його випустили до бабусі. Він їй сказав: "Я прикинусь мертвим, і мене вивезуть разом з померлими і викинуть у яму. А ти тоді мене забереш”. Бабуся погодилась, але дуже боялася. Вона вийшла на двір – стала чекати поки ж вивезуть труп. Так і сталося. Через деякий час почали вивозити нову партію померлих. На бричці з мертвими вона пізнала свого Івана. Я почала плакати, а бабуся мені говорить: "Не плач, а то німці все зрозуміють, і тебе розстріляють і чоловіка теж”, - я заспокоїлась.

         Тоді вона попросила підвести її до ями, ба сама не могла підійти. Коли вона підійшла поки ніхто не побачив Іван ліг на коня, і вони чимдуж пішли звідти. Йти їм було ще довго – 90 км. Вона йшла вже повільно, ноги не несли, вже пройшли 30 км. На дворі вже темніло, і тут перед собою вона побачила будинок і згадала, що там живе її подруга, вони туди й заїхали, і Галя допомогла їй знять Івана з коня. Потім вона його помила, підстригла, Галя йому дала одяг свого сина. Івана ми положили під кровать, йому приказали, щоб лежив тихо, бо якщо німці знайдуть, то вб’ють. Не встигла бабуся йому це сказати, як в двері постукали. На мить здалося, що смерть сама іде за ними. Галя відчинила і теж заплакала. На порозі стояв, як вона думала померлий, її син.

         Вранці вони поїхали додому, на дорогу Галя дала нам води і хліба. Боже, якби хто знав, як це старшно йти і думати, що через хвилину ти можеш загинути. Так вони приїхали через день додому. Дочка Валя почала кричати, бабуся її насилу заспокоїла. Іван прожив не довго, бо тяжко захворів у полоні, але бабуся пам’ятає про нього й досі. З тих самих пір моя бабуся й живе у Сурсько – Михайлівці.