Спомин про війну з німецько – фашистськими загарбниками 1941-1945 рр. мого дідуся Червоного Василя Антоновича.

        До війни мій дідусь жив в с. Канави Полтавської області Ново – Санжарівського району. Він був старшим сином в сім’ї, ще було 2 молодших брата. Коли їхнє село захватили німці, то два рази уганяли його в Німеччину, але дідусь обидва рази тікав.

        25 вересня 1943 року с.Канави звільнили Радянські війська і дідусь пішов на фронт. Ишли солдати і дідусь з ними по його рідним містам: с.Ливенське потім С.Ляшківка Царичанського району, далі с.Рудька і вийшли на с.Орлик під Дніпром. Там же дідусь прийняв бойову присягу, це було 27 вересня 1943 року. 29 вересня їх переправили через ріку Дніпро і попали вони в с.Бородаївські хутори Верхньодніпровського району. Там був великий бій, дідусеве перше бойове хрещення. Потім пішли на П’ятихатки, де дідуся було поранено в праву ногу. Після польового шпиталю в 1944 році попав в Молдавію с.Красна Горка. Там був дуже великий бій, форсували ріки Дністр, в цій битві дідусь отримав три осколочних поранень в голову. Поранення були дуже важкими, дідусь вже простився з життям, але Бог і лікарі не дали дідусеві померти. Дуже довго лежаву госпіталях, хотілось швидше наздогнати своїх, і таки наздогнав свою дивізію, яка дуже поріділа, багато друзів загинуло.

        В предмістах Берліна йшли запеклі бої і дідусь брав участь у визволенні Берліна. Після заекінчення війни ще 5 місяців дідусь служив в кадровій Армії в Берліні ст.Кіпеннік. А в кінці 1945 року переїхали в СРСР і попав мій дідусь  служити на Кавказ п. Гудаута, прослужив 4 роки. По стану здоров’я дідуся комісували на "гражданку”. Я навіть не уявляю, яка була зустріч моїх прабабусі і прадідуся з сином через 6 років.

        Спасибі Богу, що він зберіг життя мого дідуся. Я його дуже люблю і горжусь ним.

         Червоний Василь Антонович народився 24 січня 1924 року в с.Канави Полтавської області Ново – Санжарівського району. Був призваний до лав Червоної армії Польовим воєнкоматом в вересні 1943 року. Перше бойове хрещення приймав на українській землі, в с.Бородаївка Верхньодніпровського району Дніпропетровської області, де й був перший раз поранений.

         Після поранення повернувся в свою частину, і з боями дійшов до о.Балатон. Воював у складі 3-го украйїнського фронту 73-ї краснознаменної дивізії 211-го полку.

         Має три поранення, інвалід Великої Вітчизняної війни І – ї групи.

         Після війни служив у Німеччині (Гхрлін). Потім в Росії закінчив полкову школу. З армії демобілізувався у званні сержанта. В 2003 році присвоєно звання – лейтенант.

Бойове хрещення

         Моє перше бойове хрещення пройшло в Верхньодніпровському районі в с.Бородаївці. Німці напали на нас удень…Танки та піхота ворожої армії йшла в атаку, а у нас не вистачало техніки та зброї.

         Було таке враження ніби світ спалахнув. Горіло скрізь – і під ногами, і вгорі. Багато моїх бойових побратимів загинуло під час цієї кривавої битви, яка точилася не один день.

         Ми не встигали ховати своїх вбитих. Трупи солдатів почали розкладатися, гнити.

         В повітрі стояв неймовірний сморід, який перемішувався із запахом пожежі і смерті.

         В бою брали участь сотні солдатів, власівців та поліцаїв ворожой армії. В бою ворог зазнав значних втрат, але й наші лави помітно рідшали. Про те, в цьому нерівному поєдинку ми відстояли село, і вшанували пам’ять загиблих недавши ворогу зламати нас.

Битва за Дністер

         Згадую, як ми форсували ріку Дністер у Молдові.

         Переправа була розташована зверху вниз. А внизу річки містився покинутий панський маєток, в якому міцно засіли гітлерівці.

         Це була страшна переправа: навкруги свистіли кулі, горіли підбиті катера з нашими солдатами на борту, рвалися снаряди зовсім близько від нас.

Ми метр за метром відвойовували переправу. Хвилини тягнулися, немов години, години, немов дні, а день бою здавався нам таким довгим, немов тягнувся цілу вічність. Нікому не побажаю пережити те, що пережив я молодим дев’ятнадцятирічним хлопцем.

Довгожданна зустріч

У Чехословаччині нас зустріли з квітами, як визволителів. Люди добре до нас поставилися – напоїли, нагодували після важкого бою.

Ми прийшли в Чехословаччину з м. Ужгород, після того, як звільнили від фашистських загарбників Австрію.

Коли ми йшли по вулицях звільненої від німців Чехословаччині люди кидалися нам на шию, обіймали нас, дарували квіти, дякували за те, що звільнили їхню країну, кожний запрошував нас у гості, навіть дарували невеличкі сувеніри на згадку.

Я завжди з теплотою в серці згадую, як віднісся до нас слов’янський народ, і дякую їм за все…