|
Як зайшла війна, погнали ми, колгоспні доярки. Худобу на
південь, на Ростов. З нами завфермою П.А. Гладченко, ветеринар О.Є. Гладченко.
Свиней, овець гнали скотарі Й.Баранець, С.Басараб та мій Гнатик.
Мішок муки дали нам, сала. Сковорідка була, коржики пекли. Я
ще й балалайку захватила – з нею охотніше…
Гнали по ріллі, терниках. По дорогах іти не можна –
бомблять. Біля Іларіонового два санітарні ешелони розбили…
А літо йшло до холодів. Вночі мерзли в степу. Балєтки
розкисли від дощу. Корів доїли прямо на босі ноги, хоч якось зігрітися…
Дійшли до Рудомиколаївки. Тут воєнні забрали скотину, а ми
тронулися додому. В Рудомиколаївці на бричці забула й свою подружку-балалайку.
Поверталися в Михайлівку в жовтні. Дізналися, що вже три
місяці в селі німець хазяйнує. В хаті розкуркулених господарів Оленичів
поселилась "нова влада” – німецька комендатура.
Гнат забрав мене до батьків – через сіни хатку зробили та й
жили…
Аж тут стали людей забирати на рабську працю до Німеччини.
До списку потрапили і ми з Гнатом. Приготувала я харчі, одяг, пелюшки та ковдру
(бо підходив уже час мені народжувати). Свекор підводою вивіз до потягу. А коли
викрикнули Гната, я стала поруч. Комендант перебалакав з перекладачем і той
повідомив: обоє, мовляв, ідіть додому. Ми передали провізію землякам, свекор
повернув оглоблі і ми благополучно повернулися додому. А через 11 днів
народився Ваня. Пелюшки глиною стирала все більше свекруха, а мене скоро
визвали на роботу. А Гната забрали будувати дорогу з Кривого Рогу до
Дніпропетровська.
Людей зібрали, у Поповій Балці (Долинське) зробили
гуртожиток. З Михайлівки було ще багато робочих. Робота була важка, виснажлива,
а харчі – аби з голоду не померли. Люди хворіли. Бувало, й самі себе калічили,
щоб не робити.
Великої розрухи в селі не було, та село було наче мертвим. Не чулося ні дівочого співу, ні
людського гомону. Люди ждали…
Правда, при німцях ми паски святили, бо церкву у клубі біля
шкільного спортзалу обладнали. Поруч з тим місцем, де красувалась
Петропавлівська церква, знищена у 35-му році совєтами.
Отець Міхей охрестив мого Ванюшу. Хороший був батюшка. Він
замінив любимого нами отця Дмитрія (Пяточкіна), якого 41-го року арештували
більшовики.
В школі розмістили німці свій госпіталь, а в городі Насті
Фесенко – і своє кладовище. Коли тікали з села в 1943-му році – забрали і
померлих.
А втеча та була воровська, до світ сонця 26 жовтня. В ту ніч
в селі було надзвичайне пожвавлення, німці пили-гуляли, ходили один до одного в
гості. Били посуд, горланили…
А як стало сіріти – відходили, замінувавши міст через Суру.
Наші наступали з Солонянської дороги. Пам’ятаю, як зірвався
той міст, тільки – но в’їхала в нього полуторка… Два солдатики і молоденький
лейтенантик загинули…
Санька Педенко як побачила це – з нею падуча приключилась…
Дбав німець, щоб добро своє не покинуть нам. На другій
бригаді, де раніше Застигубівське дворище було, продсклади замінували… Все
гурконуло…
А от млин колгоспний не встигли зірвати, хоча й він був
мінований. Наші підоспіли, та їм Сашко Басараб поміг…
Як же ми раділи
бійцям-визволителям, пригощали хто чим міг, а найбільше – яблуками та пирогами.
Покотився фронт далі та й забрав мого Гнатика. Трохи згодом
передали мені записочку: "Находжусь в Хмелевому”. Я кошовку на плечі – та й
пішла до нього. Востаннє бачила…
В 1944 родився Вітя. Клопотів вистачало. Жила для дітей,
сама ж бо ростилась по чужих матерях, пережила страшні перевороти.
В 37-му курай на степу товкла, маторженики з бурячком
готувала. 11 год одхлипала на всіх рільничіх роботах, а платні не давали – на
налоги та облігації, та й то не вистачало.
А всього 42 роки одбузувала на всіх адських роботах. А
пенсійку нарахували – так старцеві на свічки більше подають… Розтеліпало мене…
Тоді вивели на воєнну, за Гната, а всі мої труди пропали…
Гнатик пропав безвісти. Якось в 48-му сербіянка ворожила,
мов живий, та так скалічений, що сам не свій. В казеному домі вік доживає…
Всього було. Сили не ті, ноги не носять… Та треба кріпитися
до мая, до Побєди!
| 
