У 1920 році 20 грудня народився Главенко Микола Миколайович. В сім’ї був одним сином, коли йому виповнилося 19 років в 1939 році його забрали в армію. Служив у місті Кушка. Будучи в армії закінчив школу снайперів, отримав звання сержанта. В армії залишилось їх 20 чоловік навчати призивників. А через 4 місяці прийшла звістка про те, що почалася війна. Миколі Миколайовичу було тоді 21 рік. Через місяць їх посадили в пеплушки і відправили на фронт. Висалили їх на станції Тастова, без зброї, без нічого. Микола Миколайович був командиром відділення снайперів, а ще через півтора місяця видали зброю. Червона армія відступала, і вони разом з нею. Потім потрапив у роту, де отримав звання лейтенанта, а пізніше капітан Шуркін призначив полковником взводу снайперів. Дійшли вони до Павлограду, а потім переправили їх полк на Дніпро. Підійшли до села Військового, командир дав наказ виставить своїх снайперів і тушіть амбразур. Один амбразур потушив Микола Миколайович, а другий – Молчанов Женя. Пішли через місто, він зайшов на свою вулицю Чернешевського, хотів піднятися до квартири, щоб побачити свою матір Марію Іванівну, але сусіди не пустили, бо там не було нікого, а вони сказали йому, що його матір видав німцям сусід і товариш Сербін, він став поліцаєм при німцях, і матір розстріляли. Коли про це дізнався капітан Черніков Олексій Павлович, він наказав Сербіна розстріляти, і сам власноручно розстріляв його. З міста вони зайшли в місто Сес, який був оточений німцями. Місто було визволено. В Баглеї пішли, там підійшов наряд начальника караула, прибіг зв’язний сказав, що його визивають і поїхав. Завели його в кабінет де був капітан Попахів. Він поздоровив Миколу Миколайовича і вручив медаль "За відвагу”, то був ще не кінець, бо в цей момент зайшов батько Миколи Миколайовича – Микола Олександрович. Батько розповів синові, що матір вбили. Після цього він пішов далі і далі визволяти свою землю він німецьких нападників. Визволяли вони Руминію і Венгрію, Молдавію і Будапешт. Миколу Миколайовича поранили, лежав він у госпіталі три з половиною місяці, і тому не дійшов до Берліну. За всю війну його нагороджували  за визволення Будапешту – орден Червоної Зірки, за визволення Угорщини – орден "За відвагу”, за Секеншекеншвар – другим орденом Вітчизняної війни, і медаль За Перемогу над Німеччиною.

         В 1945 році приїхав до свого міста Дніпропетровська, працював в органах до 1960 року. 15 років пропрацював, в 1964 році одружився і має двох дітей – сина і дочку.