Спогади ветерана Великої Вітчизняної війни

Ляшенко Анни Степанівни

-         Анна Степанівна, у скільки років для Вас почалася війна?

-         Мені було сімнадцять років коли мене забрали на роботу у Німеччину. Я була ще зовсім дитиною, та й не одна я... Що я бачила до цього бачила  у своєму житті важкого? Та нічого. І ось почалося неймовірно жахливе життя. Я не знала ні відпочинку, ні розваг,  які зараз сімнадцятирічні юнаки та дівчата. Коли я опинилася у німецькому таборі, я була дуже молодою і ми всі дуже плакали за батьками, нас було багато і всі ж були в такому віці як і я. Я там пропрацювала три роки, а потім я вирвалася.

-         Які випадки з свого життя в таборі, що пройшло в Німеччині, Вам особливо запам’яталися?

-         Мені запам’яталося все, а особливо те, як ми всі були в німецькому таборі. В цих таборах ми були голі й босі, нас майже зовсім не кормили, били нагайками, не давали спати, говорили на нас нецензурні слова, нацьковували собак, а ще дуже дурили. Ми працювали на залізниці. Нам говорили, що коли ми добудуємо дорогу, то нас відправлять додому, але ми добудували одну дорогу, а за нею іншу, але поліцаї нічого не говорили про відправку додому. Ми дуже пізно лягали спати, і дуже рано поліцай будив нас, бивши нагайкою, ображавши нецензурними словами і гнав нас на роботу.

-         Чи зустрічалися Вам у Німеччині добрі, чуйні люди? І коли Ви звільнилися, пригадуєте той день?

-         Так, мені зустрічалися добрі люди в Німеччині. Я зустріла двох сестер – німкень – Марію і Ганну. Марія мені дуже допомагала, годувала мене, бо нам їжі багато не давали, вона віддавала мені свою порцію. Як почали нас бомбардувати, то ми вийшли запнувшись, як старенькі бабусі у хустинки, взявши всі свої речі, яких було не багато, ми ді йшли до маленького дідуся, (я не пам’ятаю хто він по званню), він був одягнений у мундир, значить військовий. Ми в нього запитали, що нам робити. А він нам сказав: "Робіть, що хочете”. Ми пішли дорогою і зустріли солдат, які їхали на машині. Їх було четверо чи п’ятеро. Ми сіли, і вони нас повезли у пральню. Доїхали ми благополучно. Ми бачили жахливі речі, як німці знущаються з дітей, як вбивають їх. В пральні ми теж працювали, там було набагато краще, ніж у німецькому таборі. Нас непогано кормили, у нас був хороший одяг, ми мали більше спати, нас ніхто не бив і не ображав.

-         Чи зустрічалися Ви після війни із тими, з ким Вам довелось працювати у Німеччині?

-         Я не зустрічалася із тими людьми з якими я воювала разом. Але мені дужа б цього хотілося, але разом з цим були б жахливі спогади, які не можна забути і не хочеться забувати те минуле тяжкого життя.

-         Які побажання Ви можете виразити для нас, сучасної молоді?

-         Я б побажала, щоб ніколи в світі їм не прийшлося пережити те, що пережила я та інші діти і дорослі. Нехай ніколи не буде такого горя, як те, що було у нас. Ось такі мої побажання.