Після липневих боїв 1943 року на Сіверському Дінці в районі хутора Тихотский і після успішного наступу через Комишувату, Каменку, разом з 35-ю гвардійською стрілковою дивізією, після прориву, в умовах глибокого перетинання місцевості дивізія продовжує все більше чинити опір німцям і наносить їм великий втрату в живій силі і бойовій техніці.

З 8 вересня під натиском наших військ, ворог починає швидко відходити в західному напрямку і 47-ма гвардійська дивізія переходить до його переслідування. До 24 вересня, пройшовши більше 200 кілометрів шляху,         47 дивізія виходить на річку Дніпро. Біля міста Дніпропетровськ, звільнивши за цей час сотні населених пунктів в тому числі міста і великий залізничний вузол Лозова. Виходячи на Дніпро, дивізія отримала завдання з ходу перетнуть його в районі села Майорка, але дворазова спроба на 25 та 26 вересня успіху не мала, так як зустріли вогневою перестрілкою ворога. В ніч на 30 вересня за наказом командира 4-го гвардійського стрілкового корпуса дивізії основні сили перебираються на правий берег р. Дніпро в районі села Військове, де ведуться уперті бойові дії і наступ за захват і розширення плацдарму, де відбивають великі контратаки ворога. Вночі вони підійшли до річки. Місяць іще не зійшов. На березі людям пояснили, що тільки вчора невелика жменька людей перейшла річку і міцно удержують зайняту межу. Ми повинні були розширити плацдарм і проганяти ворога далі, на захід. В одній із груп була дівчина в красноармійській шинелі. Вона їхала «на маленьку землю» це була патріотка Леля, прибула в наш підрозділ із міста Ярославля. Вже на наступний день Лелю бачили серед наступаючих бійців. Тут вона надавала першу допомогу раненим бійцям. Навкруги неї все частіше рвались міни та снаряди. Але вона не згинаючись бігла вперед, туди де чувся стогін ранених бійців. Вона носила воду від річки і давала пити раненим. За відвагу Лелю Петрикіївну командування нагородило управительською нагородою - орденом «Червоної Зірки».

Минали дні, бої не закінчувались. В одному із сильних боїв патріотка була смертельно ранена. 25 днів не закінчувались бої на плацдармі. Опір та контратаки німців все більшали, дивізія тимчасово перейшла до сильної оборони і до 25 жовтня 1943 року, вибивши із сил ворожі війська - розпочала рішучі наступи в складі 8-ї гвардійської ордена Леніна армії під командуванням В. І. Чуйкова і залишилась там до кінця війни. Прорвавши опір ворога в районі с. Військове, частини дивізії почали розвивати наступ на прилеглі пагорби до смт. Солоне. 26 жовтня 1943 року, після короткого бою, дивізія звільнила село Сурсько-Михайлівку. Наші розвідники взяли в полон двох німців, вони заїхали в село не знаючи, що в селі діють наші війська. В Сурсько-Михайлівці багато мешканців із Дніпропетровська - більше 3000 тисяч чоловік. Німці зі страхом покинули село. Великий натовп жінок та дітей, стариків зібрались на вулицях села - сльози, крики радості...

Не витримали, кидаються на крокуючих солдат-обіймають, цілують! А деякі старі люди падають на коліна - плачуть, хрестяться:

 - Слава вам, рідні наші, наші визволителі. Самі голодні, босоніж, напівроздягнені, тичуть в руки солдат, хто що може: варену картоплю, хліб, яйця і навіть пачку махорки!

Розпочинається мітинг. Хтось підкотив бричку, на неї збирається замісник командира по політчастині 142 гвардійського полку гвардії майора Хорцев.

Не встиг він піднятися на цю імпровізовану трибуну, як всі вигукнули «Ура», « Слава Радянській Армії» , слава вам, наші рідні воїни! - пролунало над селом. Коротка промова гв. майора Хорцева багато разів переривалась криками «Ура». Витупили на цьому зворушливому мітингу начальник штаба 2-¬го батальйона 142-го гв. полка старший лейтенант А. С. Грачов і багато солдат, всі вони закликали ще сильніше бити німецько-фашистських загарбників. На пагорбах річки Сури опір окремих груп супротивників було зломлено. До вечора радянською армією було зайнято хутір Павлівка. В бою за Павлівку було поранено заступника командира полка гвардії майора Ойхман і його ординарця рядового Маховікова.

Командний пункт 142-го гвардійського полку в Павлівці розмістився в

хаті, де тимчасово жила евакуйована із Дніпропетровська бухгалтер одного із заводів Адаскевич Марія Максимівна. В Сурсько-Михайлівці, після короткого відпочинку дивізія отримала нове завдання і новий напрямок для наступу на Апостолове.

Соколов Анатолій Олександрович.

Спогади про 47-му гвардійську дивізію. 1986 рік