ПАМ'ЯТЬ СВЯЩЕННА

Восени минулого року мене і мою дружину Ніну Андріївну — теж ветерана 47-ої гвардійської стрілецької дивізії, запрошували на святкування 30-ліття звільнення України від фашистських загарбників. Разом з бойовими товаришами нам довелося в роки війни пройти майже всю Україну. Звільняли в числі багатьох інших міст і сіл Лозову, Павлоград, Синельникове, Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Нікополь і Одесу. Порадувало нас запрошення дніпропетровців ще раз відвідати їх місто. Адже наша дивізія носила назву Гвардійської Нижньодніпровської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького. Разом з нами відправилися на українську землю Анатолій Алек-сандрович Соколів і його дружина Валентина Василівна. А.А. Соколов— це ще один вихованців, як і Сергій Алешков, мого 142-го гвардійського полку. У полк він прийшов шістнадцятилітнім. Коли ми в грудні 1941 року готувались до штурму його рідної Калуги, він зумів провести підрозділ такими місцями, що фріци не виявили нас. Калуга, завдяки Анатолію, обійшлася малою кров'ю. Закінчив він війну в званні капітана, а зараз працює художником. У Дніпропетровську зустріли Івана Опанасовича Власенка, полковника у відставці, Героя Радянського Союзу, командира полка з нашої ж дивізії.

...І ось ми, ветерани 47-ої гвардійської дивізії, прибули в клуб заводу ім. Артема, нам дарують квіти, усаджують в президіум. Це дніпропетровці віддають дань подвигам бійців 47-ої дивізії — учасниці звільнення міста.

Перед нашими очима знов встають події 30-літньої давності.

...У вересні  1943 року   війська    Південно-західного фронту  під   командуванням    Р.Я.Малиновського вступили на землю Дніпропетровщини. І вже  14 вересня  гвар-дійська  армія В. І. Чуйкова, у складі якої  билася 47-а  гвардійська дивізія,  звільнила Запоріжжя. Проти радянських військ на лівому березі Дніпра біля Запоріжжя, Нікополя і Дніпропетровська діяло могутнє вороже угрупування, що складалася з 68 дивізій, —       1,3 мільйона солдатів і офіцерів, близько 13 тисяч знарядь, 2100 танків і штурмових знарядь. Гітлерівці широко використовували тут тактику «спаленої землі»

У ніч на 25 і на 26 вересня 1943 року наша дивізія двічі робила спроби з ходу форсувати Дніпро в районі села Майорівка, південніше Дніпропетровська. Але на шляху гвардійців ворог виставив суцільну вогняну завісу.

І, нарешті, з третьої спроби, вже в іншому місці біля хутора Військового, в ніч на   26 вересня вдається форсувати Дніпро, що кипів від розривів снарядів. Захвачується плацдарм — вузенька берегова смужка уподовж могучої річки. Ворог робить  відчайдушні спроби відкинути наші війська. Марно! Плацдарм з кожною годиною розширюється.

У один з таких днів мій  «Віліс» (я вже був заступником командира 47-ої гвардійської дивізії), минувши  понтонну переправу, дереться на крутий правий берег Дніпра. Уздовж наїждженої  дороги валяються купи знешкоджуваних протитанкових   мін.

— Так, довелося попрацювати нашим саперам. — Тільки я встиг вимовити ці слові, як   в ту ж мить страшної сили  вибух кидає машину убік. Про наслідки дізнаюся  пізніше, в госпіталі. Адже як  буває на війні... Перед нашою машиною, може, не один десяток інших пройшли по цій дорозі. А зачепили ту, що залишилася в землі міну, ми. В результаті загинув шофер, я і  офіцери штабу отримали поранення і контузії. На подив легко відбувся він, син полка. Серьожа Алешков, що сидів на задньому сидінні.   Його вибуховою хвилею відкинуло на декілька метрів, благополучно приземлило в стороні від дороги.

...Ось такі спогади   мені прийшли в той урочистий вечір. Так, в  Дніпропетровську  свято шанують пам'ять про грізні дні   війни,     про  людей,       що віддали  своє життя   за  звільнення Батьківщини.  13 жовтня 1974 році, в день  звільнення   міста,   по його вулицях пройшов урочистий  хід  сотень тисяч  чоловік. Були покладені вінки біля підніжжя пам'ятника Володимира Ілліча Леніна.   Хода закінчилася біля монумента    Вічної Слави. Серед   учасників   урочистостей   знаходилися  командувач третьою  гвардійською  армією, двічі Герой Радянського Союзу, Герой Чехословацької Соціалістичної Республіки, генерал армії                           Д. Д.Лелюшенко,   двічі   Герой   Радянського Союзу,    прославлений керівник партизанського руху на Україні А.А.Федоров. Були   покладені корзини з живими  квітами до підніжжя  пам'ятника Герою Радянського Союзу, генерал-лейтенантові танкових військ Пушкіну, загиблому при звільненні  Дніпропетровська. На закінчення  урочистостей гримлять залпи  гарматного салюту.

Церемоніальним  маршем проходять воїни гарнізону. В   інший день до  нашої групи  приєднався Іван Семенович Денисенко, колишній солдат  нашої дивізії.  Поїхали   ми   в   село   Сурсько-Михайлівку. І. С. Денисенко народився в цьому селі.

Дорога до села неблизька – близько сімдесяти п'яти кілометрів. Але за півтори години ми їх подолаємо, і в 7.30 вже на місці. У село поки не їдемо, звертаємо до братського кладовища. До призначеного мітингу ще далеко, але вже біля пам'ятника загиблим піонери і стоять ще три старенькі. Дві з них дуже старенькі, такі, що зігнулися, з костурами. Підходжу до них.

-  Бабуні, - говорю, - що ж ви так рано, мітинг  в 10.00 годин,  притомитеся.

-  А нічого, синку, — відповідає   одна. — Говорять   люди,    Воробйови   будуть. Ось і побачить, послухать їх, рідних, прийшли.

Довелося сказати, що ось я Воробйов і є, що зі мною і дружина Ніна Андріївна, і інші гвардійці 47-ої дивізії. Старенькі зраділи, просльозились, називали нас визволителями.

Їх можна було зрозуміти. Стільки вони лиха пережили при окупантах. А наша  47-а гвардійська якраз звільняла село. Багато наших гвардійців вилягло за Сурсько-Михайлівку. Але ніхто не забутий вдячними селянами. За братськими могилами доглядають, кладовище пістрявить квітами. А мармур на пам'ятники, до речі, був завезений з Уралу.

Тут же на братському кладовищі зустрілися з головою виконкому Сурсько-Михайлівської сільської Ради депутатів трудящих Іваном Корнійовичем Скубицьким. Обнялися, звичайно, розцілувалися. Потім Іван Корнійович говорить:

-   А зараз для вас буде сюрприз, — і з цими словами   Іван Корнійович запросив нас у село.

Сюрпризів, власне, було два. Перший — це відмінний стіл в саду у колгоспного бригадира Григорія Васильовича Якименка. А другий — що сидить за цим столом наш однополчанин політробітник, підполковник з Києва Григорій Ігнатович Кондратенко. І знову обійми, поцілунки, нескінченне: «А пам'ятаєш? Пам'ятаєш?..».

У 10.00 ми були на братському кладовищі. Велика площа перед пам'ятником загиблим вся була заповнена народом. По краях її стрункі шеренги сільських піонерів і комсомольців, біля трибуни — старі жителі села. І квіти, квіти…

Мітинг почався годинною доповіддю директора місцевої школи. І що вразило: поки доповідач говорив, ніхто навіть не ворухнувся. І подумалося тоді, що для всіх михайлівців 30-ліття звільнення України від гітлерівського нашестя не просто дата. Війна тут пройшла через серце кожного, будь то старий або зовсім юний.

І ми вже спокійно не могли говорить. Великих зусиль коштувало, щоб стримувати себе. Я, наприклад, коли виступав, ясно «бачив», як падали і падали під ворожим вогнем наші гвардійці, що штурмують це українське село. І ось лежать вони на цьому братському кладовищі— більше двох тисяч солдат і офіцерів… Більше двох тисяч, але до нашого приїзду відомих було тільки триста. Після нашого від'їзду відомих стало вже 304 (четверо своїх солдатів і офіцерів, загиблих тут, назвав Іван Опанасович Власенко). Та ще 460 прізвищ на плитах — михайлівців, їх життя теж обірвала війна.

І так же схвильовано, зі сльозами в голосі  говорив  Іван Опанасович  Власенко. У нього були   сльози в голосі, а у михайлівців — сльози на щоках.   Їх не витирали і їх не соромилися.

Я впевнений, якби це могли побачити ті, що лежать на братському кладовищі, вони знову б повторили те, що здійснили  тридцять років тому, виконуючи свій військовий обов'язок.

Третьою на мітингу виступала мешканка Сурсько-Михайлівки Оксана Сидорівна Костенко. З цією жінкою багато що зв'язане у моєї сім'ї. Обіймаючи нас з Ніною Андріївною, Оксана Сидорівна говорила:

- Рідні мої! Адже я щодня згадую, як ви зупинялися в моїй хатині, а ваш приймальний синочок.

Сергій відігрівав задубілі ніжки   у мене на печі...

Оксана Сидорівна, як виявилось, також зуміла дістати книгу В.Денисенка «Шестирічний гвардієць» — про Сергія Алешкова, сина нашого полку, нашого з Ніною Андріївною прийомного сина. І дуже горда з цього.

Говорила Оксана Сидорівна виключно  добре і голосом зовсім не 80-річної жінки. Мені важко в точно відтворити її виступ, оскільки говорила вона по-українськи, а зміст виступу був приблизно таким: «Ми повинні завжди пам'ятати, не забувати, що перемога над фашизмом дісталась дорогою ціною. Сьогодні у нас в гостях наші визволителі. Ще раз низький уклін їм  за їх великий подвиг. І хочеться ще звернутися до молоді: працюйте добре, всі сили на виконання п'ятирічного плану!».

Виступив ще один михайлівець - колишній фронтовик. А після цього почався урочистий концерт. Виступали школярі Сурсько-Михайлівки. Від самої війни до сьогоднішніх днів показали вони сцени до своїх віршованих виступів, як піднімалася з попелу, загоювала рани і розцвітала земля українська. Враження це справило на всіх учасників мітингу дуже сильне.

Потім ми ходили між братських могил, читали на мармурових надгробках знайомі, рідні імена.

Настав час прощатися, нас чекали ще в одному українському селі—Миколаївка. Але просто так виїхати, не побувавши у Оксани Сидорівни, ми з Ніною Андріївною не могли. І хоч не надовго, ми зайшли до неї. Адже Оксана Сидорівна так чекала нас, так готувалася до цієї зустрічі!..

У Миколаївку приїхали вже близько 15-ї години. Мітинг на той час вже закінчився, і миколаївці розійшлися по будинках, вирішивши, що нам не вдалося приїхати до них. Але тільки зупинитися ми біля сільради, ще і не поговорили до ладу з його головою Наталією Іванівною Гусьовою, як площа зашуміла. І мітинг поновився. Знову довелося виступати зі спогадами мені, полковникові Власенку.

А пригадати було що. На рубежах за Миколаївкою вилягло 27 тисяч наших воїнів, та в самій Миколаївці залишились дві братські могили: у одній лежать 600 бійців і офіцерів. 47-ї дивізії, в іншій — 1128. І в цій останній—рідна сестра Ніни Андріївни— Єлизавета Андріївна Бедова, санінструктор, ветеран 142-го гвардійського полку.

Минулого разу, коли ми з Ніною Андріївною приїжджали на 30-ліття звільнення Дніпропетровська, ми були в Миколаївці, були на могилах Лізи і інших наших гвардійців. Зараз серед жителів цього села було у нас багато хороших знайомих. Та і однополчан тут влаштувалося, немало. З одним, наприклад, особливо подружилися. Часто згадував він свою праву ногу, яку поховав в Берліні. На дерев'яшці старому дибати з кожним роком все важче.

А скільки їх з такими ось відзнаками, залишеними війною, в містах і селах України, по всій нашій радянській землі!

Суворі ці слова: «Ніхто не забутий і ніщо не забуте!» Ми повторювали їх, повертаючись з поїздки на Україну. Повторюємо і зараз, напередодні 30-ліття Великої Перемоги над фашистською Німеччиною. І пройдуть роки, пройде ще не одне десятиліття, а люди продовжуватимуть їх повторювати. Слова, що звучать, як клятва.

М.Д. Воробйов, гвардії полковник у відставці.