План
1. Архівна довідка.
2. Велика Вітчизняна війна в нашому краї.
3. Звільнення села.
1.Бойовий шлях 47 гвардійської дивізії.
2. Звільнення села в спогадах ветеранів.
4. Подвиг Василя Степанова.
5. Сільський меморіал слави.
6.
СІЛЬСЬКИЙ МЕМОРІАЛ СЛАВИ
(очима голови Сурсько-Михайлівської сільської ради
Скубицького Івана Корнійовича)
В центрі Сурсько-Михайлівки, через дорогу навпроти біленького будиночка сільради, видніє сільський Меморіал Слави. Коли Іван Корнійович Скубицький вранці приходить до виконкому, то спершу поглядає на пам'ятник воїну-визволителю, на гранітні стели, де виведено імена загиблих, а вже потім заходить до сільради.
І чи то під час якоїсь наради, чи просто у вільну хвилину наблизиться до вікна в своєму кабінеті і, дивлячись через дорогу, замислиться. Замислиться ранньої весни, коли довкола вирує молода зелень, і восени, коли опадає пожовкле листя, і взимку, коли на гранітних плитах біліє сніжок, сідаючи м'яким пухом на плечі застиглого в скорботному мовчанні воїна-визволителя.
Ті, хто поліг у боях із фашистами, завжди в його пам'яті, в його помислах. Так само як вони в пам'яті і помислах кожного сурсько-михайлівця.
Похованих — більше двох тисяч чоловік. Поряд сплять вічним сном українці, росіяни, грузини, башкири, таджики, узбеки. Бійці, які спільно воювали, закривали в бою грудьми один одного, тут теж разом, їхньої дружби, скропленої гарячою кров'ю, нікому не вдалось похитнути, порушити. В пам'яті нащадків своїх вони так само зостались побратимами по зброї і по безсмертю.
Скільки тут імен сурсько-михайлівців, які полягли чи не на всіх фронтах. Вони захищали Москву і Сталінград, вони форсували Дніпро, визволяли Чехословаччину, полягли під Берліном, їхні могили по всіх, здається, світах, по всіх усюдах, а тут, на гранітних стелах, імена, прізвища. Юрко, Шевченко, Сережченко, Скубицький, Танцюра, Руденко, Рибалко, Петриченко, Педенко, Оленич, Старушенко, Якимеико, Максименко, Мороз, Нечипоренко, Костенко, Корж, Кесь, Коструб, Іщенко, Жиган, Дмитренко, Закирко, Басараб, Біжко, Боговик, Гармаш, Гладченко...
Всіх не перелічиш. Прізвища людей, які споконвіку жили в Сурсько-Михайлівці (А такі, як Корж, Кесь, Скубицький, на стелі написано багато разів, отже, наклали головами брати, родичі, просто односельці). Прізвища людей, які не перевелись і до нинішнього дня, ніколи не переведуться, бо загиблі відстояли живих, їхній мирний день.
Лежать вони в братських могилах в Росії і Білорусії, в Польщі і Болгарії, в Румунії і Чехословаччині. По всій Європі.
І прізвища тих, що загинули в боях за визволення Сурсько-Михайлівки.
Пайчадзе, Адашія, Лосєв, Футуров, Довженко, Загребельний, Бубнов, Пушкін, Афанасьєв, Шевченко, Чумак, Ус, Орлик, Шевцов, Перший, Сайдаров, Сулейманов, Дуралазов, Санаєв. Знову ж таки, всіх не перелічиш. І кожне прізвище додає болю, кожне ранить у саме серце.
Іван Корнійович пам'ятає, що намір спорудити Меморіал Слави виник давно, а от почали зводити в квітні 1971 року. Сімнадцятого, в день суботника. Поприходили школярі, поприходили дорослі. Матері тих, кого провели на фронт і хто не повернувся додому. Сестри братів, з якими розлучились у грізному сорок першому. Діти батьків, котрі пішли у вир боїв, потонули в тому страшному вирі, а діти виростали сиротами, що знали тільки материнську ласку, а батьків упізнавали тільки з фотографій.
Саджали вербички в землю. Біля вербичок стояла літня жінка, і по її зморшкуватому обличчю текли сльози.
— Христино Іванівно,— звернувся Скубицький до жінки.— Христино Іванівно...
Й не доказав. Бо що скажеш, яким словом зарадиш, коли в Соколенко Христини Іванівни чоловік загинув на фронті. Отак і вік свій звікувала самотиною. Тепер прийшла на суботник, стояла й плакала.
І хіба тільки в неї помітив тоді Скубицький сльози в очах, хіба інші не гамували болю, не стуляли міцніше губи?
В ті дні Іван Корнійович приглядався уважніше до своїх односельців, і вони, так добре знані з дитинства, розкривались перед молодим головою сільради мовби з іншого свого боку — душевнішого, глибшого, і він зумів по-новому оцінити їх, по-новому зрозуміти.
Почали сімнадцятого квітня, в день суботника, а вже на дев'яте травня, на День Перемоги, було призначено урочисте відкриття.
Ще раніше Скубицький провів значну роботу, за яку йому вдячні і в Сурсько-Михайлівці, й по багатьох містах та селах нашої неоглядної країни. Через військкомат та через інші установи й організації він зумів зв'язатися чи то з сім'ями, чи з рідними загиблих і похованих тут. А тому-то на відкриття Меморіалу з усіх усюд приїхало тридцять шість сімей. Прибули з Волгограда, Москви, Калуги, Синельниково, Кролевця (Сумської області), Дніпропетровська, Дніпродзержинська та інших місць.
Скубицькому було близьке й зрозуміле їхнє горе. Кожного, хто в той день навідався в Сурсько-Михайлівку. В цей день мовби вся наша держава приїхала в степове село, щоб разом із сурсько-михайлівцями вшанувати пам'ять своїх синів. У цей день село сказало своє щире слово подяки за своє визволення, за нинішній мирний труд.
Віра Олександрівна та Григорій Іванович Сіраші. Обоє вже в літах, обоє й на відкриття навідались, а почали їздити сюди ще з шістдесят сьомого року — тут у них син Григорій похований. Загинув, захищаючи сусіднє село Ленінське, ще на самісінькому початку війни, в сорок першому. Довго батько з матір'ю не відали, де наклав головою, в якому краю. А не
відали, то й здавалось інколи, що не загинув, що просто загубився в світах. Але чи такі вже безмежні світи? Й таки довідались, де тепер — уже назавжди — його рідна домівка. Тут, у Сурсько-Михайлівці.
В селі не тільки Скубицький знає їх. Пізнають їх в обличчя вчителі, колгоспники. Життя степовиків стало цікаве й близьке Вірі Олександрівні та Григорію Івановичу. В їхній долі бачать безсмертя свого сина Григорія.
Стояли вони в той день на імпровізованій трибуні, сонце визолочувало їхні немолоді обличчя, а квіти в руках були квітами живої скорботи.
Футуров Камар, таджик, його ім'я теж у тому нетлінному списку імен, які викарбувані на стелі. В гурті гостей, у натовпі степовиків виділялись два його сини .й племінник, які приїхали вшанувати пам'ять Футурова-старшого. Приїхали на українську землю, скроплену кров'ю таджика, як і кров'ю його бойових побратимів.
Бубнова приїхала з Уралу, тут у неї похований син. Приїхала не сама, а з дочкою.
Афанасьєва приїхала з Рязанської області, тут поліг її син...
Першина добилася з Джезказгана — тут лежав її батько, старший сержант...
Митькін був із Архангельська — до сина...
Сини лейтенанта Гаврилова дісталися з Москви...
Брати Лосєви приїхали — тут лежав їхній батько...
Не обійшлося, звичайно, без Миколи Васильовича Гаркуші, повного кавалера ордена Слави. Нагороди сяяли на грудях. Задуманий був і мовчазний. Про що йому думалось цього дня? Що і його ім'я могло б тепер бути викар-буване поряд із сотнями інших? Згадував односельців, з якими подався до армії? Однополчан, з якими переможно пройшов по смертельній дорозі війни? Зринали в пам'яті бойові сутички з ворогами? Мирно, весело поблискували нагороди на грудях.
Побачивши серед людей і Федора Корнійовича Костенка, голова сільради не міг не підійти, не привітатись.
— І ви тут? — поспитав він, дивлячись на добре й лагідне обличчя ветерана багатьох воєн.
— Разом із усіма, де ж іще бути мені? Справді, де ж іще бути Федорові Костенку в такий день? В такий день, який уособлював у собі начебто всі бої, всі походи, всі перемоги й зібрав ось докупи стільки людей? Він колись мав потяг до техніки, якесь фанатичне чуття, яке неодмінно мало його зріднити з усіма тими машинами, що тоді лише почали з'являтись у селі. На початку тридцятих років освоїв трактора. В 1939 році закінчив військове училище, водив танк. Халхін-Гол, участь у боях з японськими самураями. Тут, на монгольській землі, загинули два його земляки — Михайло Старушенко та Григорій Боговик. Гіркота споминів про них ніколи потім не полишала відважного танкіста. Потім — коли він брав участь у визвольному поході на землі Західної України, щоб подати руку допомоги братам. Потім — коли брав участь у зимовій кампанії проти білофіннів, штурмував лінію Маннергейма.
Здається, Скубицький пам'ятає той день у лютому сорок першого, коли прославлений танкіст повернувся в рідну Сурсько-Михайлівку. Авжеж, пам'ятає, хоч і був хлоп'яком,— скільки тоді розмов точилось про Федора Костенка серед дорослих і малечі! Діти бігали під хату, щоб побачити, щоб почути бодай одне слово. Й раділи, коли зустрічали на вулиці, бігли слідом.
Тоді, в сорок першому, Федір Костенко сів на трактора. Власне, по всіх військових дорогах — і по яких дорогах! — мріялось йому про весну, коли з-під плугів проляжуть борозни в степу, а в груди, в лице вдарить вільний вітерець, несучи запахи чебрецю, роздолля. Мріялось йому про осінь, коли доведеться збирати урожай,— адже він не був професіональним військовим, він із діда-прадіда величався хліборобом. І тоді, в сорок першому, ці мрії, нарешті, стали очевидністю.
Та ненадовго. Бо вдарив червень і Батьківщина знову покликала Федора Костенка до ратної роботи. Таки до роботи, тільки кривавої, смертельної, яка потребувала героїзму і самопожертви. І робив її Федір Костенко сумлінно, так, як сумлінно звик працювати біля землі. Обороняв Москву. Захищав Харків. Був тяжко поранений, лежав у госпіталі. Після госпіталю змушений був пересісти на автомобіль. Звільняв Одесу. Звільняв Варшаву. Штурмував Берлін. Демобілізувався. З тієї пори — таки не розлучається з технікою, працює в колгоспі, водить автомашину.
Які шляхи пройшов цей сурсько-михайловець, скільки зробив за своє життя, яку ношу проніс на своїх плечах! І його плечі ніколи не схитнулись, витримали, здається, нелюдський вантаж. І якби судилось, то, мабуть, витримали б і більше.
Скубицький подумки дивується з таких людей, дивується і захоплюється. Отак подивиться стороння людина на Гаркушу, подивиться на Костенка — і, напевне, ніколи не здогадається, яке життя стоїть за їхньою стриманою поведінкою, за скупими розмовами, за стриманими жестами. Звичайиі люди, звичайні колгоспники, яких скрізь багато, в Сурсько-Ми-хайлівці теж. Та чи такі вони прості і звичайні в своїй простоті і звичайності? Армія, яку складали саме отакі хлібороби, саме отакі трудівники, виграла найстрашнішу війну в історії — перемогла фашизм.
Усіх тих, що зібрались тут, Скубицький так і називав: воїни-трудівиики. Бо ветерани воювали й знову повернулись до праці. Бо молодь, вихована такими батьками, молодь, що працює в колгоспі, у будь-яку хвилину готова повторити їхній подвиг.
— Здрастуйте, Сергію Кузьмовичу! Скубицький привітався з чоловіком, який
стояв перед плитою і зосереджено перечитував прізвища загиблих. Мабуть, не просто перечитував, а й пригадував їх, бо мало не кожного знав тоді, перед війною. Чоловік повільно обернувся до Скубицького — міцно стулені вуста людини, наділеної сильною волею, різкувате підборіддя, очі дивляться важко.
— Вірю й не вірю,— проказав повільно Сергій Кузьмович. І знов повернувся до плити, замислився.— Максименки... Дмитренки... Нечи-
поренки... Тригуби... Жигани... Погляньте, самих лише Руденків дев'ять чоловік, десятеро з роду Коржів, дев'ятеро Басарабів, семеро Сережченків.
— А п'ятнадцятеро Гладченків, на ваше прізвище,— мовив голова сільради.
— Й одинадцять Скубицьких, на ваше прізвище,— одказав Сергій Кузьмович Гладченко.
Так вони стояли — сивоголовий ветеран війни Гладченко і він, чорночубий, з молодим завзяттям у незбляклих очах Скубицький, якому воювати не випало, бо віком не вийшов. Стояли плече в плече, об'єднані спільним почуттям, і над їхніми головами, як і над усім святковим натовпом, що зібрався на майдані, пролітали голуби. Пролітали зграями голуби, адже їх так багато в Сурсько-Михайлівці.
День цей весняний, день Перемоги, день відкриття сільського Меморіалу Слави почався давно, з першим промінням сонця, і ніяк не кінчався, цвів небесною блакиттю, був прикрашений цвітом садів, людськими веселими голосами і сміхом. Та в загальну радість, в загальне щастя раз у раз вплітались траурними стрічками чиїсь зажурені погляди, чийсь сум, чиясь скупа сльоза.
До Гладченка та Скубицького підійшла і стала Євдокія Григорівна Соколенко. Фашистська навала забрала семеро з її родини. Тільки семеро з однієї родини в Сурсько-Михайлівці, а скільки таких родин у їхньому селі, по всій Україні! Слідом за Євдокією Григорівною наблизилась і Христина Іванівна, її двоюрідна сестра, що втратила чоловіка. Вони часто отак удвох сюди навідуються. І, звичайно, сьогодні теж не могли не прийти.
Скубицький думав про їхню долю, про долю Гладченка, який, звісивши сиву голову на груди, прикрашені орденами та медалями, поволі посувався серед барвистого натовпу. У долі сестер, у долі Гладченка бачилась йому недавня доля всієї Сурсько-Михайлівки. Здобувши вчительську освіту, Сергій Кузьмович якийсь час навчав школярів у рідному селі. Був у 1933 році призваний до лав Червоної Армії. Більше десяти років віддав службі в танкових частинах. Спершу корпусна танкова школа. Далі танкова школа в Харкові. Освоюючи бойову техніку, він проявив неабияку кмітливість, і його, вправного військового фахівця, направляють у Полтаву. Тут він готує молодший комсклад та механіків-водіїв. І — війна. Гладченко командує танковим батальйоном. Перший бій з німецькими загарбниками поблизу міста Рогачова.
В скупих даних, у переліку боїв, одержаних нагород — хіба в цьому вміститься біографія воїна? Але й вони красномовні, але й вони багато кажуть. Битва під Сталінградом, де Сергій Кузьмович був одним із багатьох героїв, котрі на берегах Волги поклали початок розгрому гітлерівської Німеччини, котрі вже там започаткували оцей весняний День Перемоги. Гладченко командував танковим батальйоном, який входив до танкової бригади під командуванням генерала Рибалка. Орден бойового Червоного Прапора і медаль «За бойові заслуги» — ці нагороди одержав хоробрий комбат за Сталінград.
Війна — як цілина, де перелог за перелогом. Воронезький фронт — сюди потрапляє танковий батальйон Гладченка. Поранення, вже не перше за всю війну, але, мабуть, найважче. Лікувався півроку, й після госпіталів його посилають у Харківське танкове училище. Тут він передає свій досвід молоді, яка рветься на передову, щоб бити ворога. Гладченко відчував, що хоч і не фронтовик, але такий самий боєць, як і його побратими, що зостались у строю. Згодом потрапляє до танкового училища, де теж його здібності і знання мали застосування. Давались взнаки важкі поранення, і вже через два роки по війні Сергій Гладченко змушений демобілізуватись. Робота в органах МВС, пост начальника міського відділення міліції у місті Нікополі. Згодом — начальник головного цеху на Нікопольському заводі будівельних машин. Навчання в Дніпропетровському сільськогосподарському інституті, голова колгоспу «Перемога» в Солонянському районі. Далі — «Міжколгоспбуд», комбінат промислово-будівельних матеріалів.
І знову ж таки — багато чи мало випало за життя на плечі однієї людини? Такої, як Федір Костенко? Такої, як Сергій Гладченко? Про їхню долю та долю інших своїх односельців думає Скубицький завжди, думає й сьогодні, в День Перемоги.
Коли відкривав мітинг, коли виступав із трибуни, звертаючись до односельців та до гостей, Іван Корнійович обводив поглядом барвисту, святкову юрбу, і хвилювання, народжуючись у глибині грудей, у серці, підступало до горла, п'янкою хвилею било в свідомість.
Він говорив про біль утрат і радість перемоги, він говорив про тих, хто вже навіки став рідною землею чи землею на братньому полі, хто проріс житнім чи пшеничним колоском, хто обернувся на легіт весняного вітерця чи на сяяння вечорової зірки, хто став вічністю в цьому прекрасному, захищеному і відстояному від ворогів світі, він називав їхні славні імена, а в цей час бачив перед собою... Бачив перед собою тих, хто прийняв од загиблих естафету життя і перемог. Бачив живі очі Сережченків, Танцюр, Кострубів, Нечипоренків, Коржів, Іщенків, Басарабів, Біжків, Жиганів, Рибалків, Петриченків. Бачив Христину Іванівну Соколенко та Євдокію Григорівну Соколенко, двоюрідних сестер. А біля них — Ганну Кузьмівну Верховод. Бачив Федора Костенка, Миколу Гаркушу, а також інших ветеранів — Андрія Скубицького, Якова Кравченка, Олексія Ца-ренкова. Серед сурсько-михайлівців стояли Футурови, Бубнова, Афанасьева, Першина, Мить-кін, Гаврилови, Лосєви, Сіраші. І всі вони разом творили народ, який пізнав радість перемоги і біль утрат.
«Матері й батьки, брати і сестри!..»
Ледь-ледь шелестіли знамена, сяючи кумачем, веселкою грали перші весняні квіти, й над головами літали мирні голуби, яких так багато в Сурсько-Михайлівці.
Той день запам'ятався кожному, ніби в тому дні назавжди зосталась частка живого серця.
Вже коли одзвучали виступи, коли віддзвеніли дитячі пісні та мелодії духового оркестру, підійшли до Івана Корнійовича дві жінки. Дві сестри — Христина Іванівна та Євдокія Григорівна. Щось важливе мали сказати, вгадувалося з виразу їхніх облич. І слідом за ними підступила Ганна Кузьмівна Верховод.
— Ти, Ганно, скажи,— попрохала Христина Іванівна.
— І квіти гарні насадили, і кущі, і дерева,—• сказала Ганна Кузьмівна.— Але ж доглядати їх треба щодня. Нові квіти посадити, поливати.
— От ми й хотіли б доглядати,— мовила Христина Іванівна.
— Берегти,— додала Євдокія Григорівна.
— Доглядайте, бережіть, матері,— згодився Скубицький.— І свіжою водою поливайте, щоб не в'янули квіти нашої шани.
Вже розходився мітинг, а жінки — Євдокія Григорівна, Христина Іванівна, Ганна Кузьмівна — все ще зоставались там, усе не могли податись по хатах.
І щовесни розквітають тут квіти, посаджені дбайливими руками, цвітуть до перших морозів.
І співають солов'ї своїх закоханих пісень, славлячи красу буття.
І літають голуби, які не переводяться в Сурсько-Михайлівці, а з роками їх тільки більшає і більшає, мовби вони прагнуть заполонити з часом весь світ.
Живемо, єднаємося з усім світом, із кожним народом, який тільки є в нас. Тут і Пайчадзе Шалва Павлович, грузин, загинув у сорок
165третьому році, похований разом з усіма. Авжеж, загинув у наших краях. То довгенько ми розшукували його рідних, а це, нарешті, таки розшукали, списалися листами з його батьком, сестри живі, мають приїхати, можливо цієї осені, на день визволення Сурсько-Михайлівки.
Чиясь мати, може, все своє життя думала, що її син пропав безвісти, чиясь сестра, може, завжди гадала, що ніколи не вдасться відшукати, де поліг її брат чи батько, то от ми хочемо допомогти людям. Уже з багатьма зв'язались, та ще чимало клопоту попереду, бо скільки ж людей наклало тут головами, скільки крові пролито!
Розкажу, як ми святкували 30-річчя визволення. Позбирались колгоспники, діти поприходили, а ветерани позодягали всі свої нагороди. Отак як зібрались вони докупи, то аж очам не віриться — немало заслужених у селі. І діти, зрозуміло, теж надивитись не можуть — хто на свого діда, котрий, виявляється, герой героєм, а хто на рідного чи нерідного дядька — не хвалилися своїми нагородами, десь у скрині тримали.
Отак попереду піонери тоді пройшли по дорозі, в руках несли багато квітів, а вже за піонерами колона прапороносців. Ну, може, й не колона, але багато червоних прапорів, усі позбирали, які тільки є в Сурсько-Михайлівці.
Тоді ми славних гостей запросили на свято. Й вони прибули — ті, хто визволяв Солонянський район, хто наше село відбивав у фашистів. Іван Панасович Власенко приїхав, директор великого заводу, полковник у відставці, Герой Радянського Союзу, він колись командував 137-м гвардійським полком. Був серед гостей і Михайло Данилович Воробйов, полковник у відставці, колишній заступник командира 47-ї дивізії, а також його бойова подруга, снайпер Ніна Андріївна, яка стала вірною супутницею життя Михайла Даниловича. Каштан Соколов Анатолій Олександрович, він командував взводом автоматників, навідався до нас, приїхав із Києва Кондратенко Григорій Гнатович, підполковник у відставці, з Дніпропетровська — Іван Семенович Денисенко.
Олександра Григорівна Журавель, директор восьмирічної школи, піднесла гостям хліб-сіль на вишитому рушнику, школярі мало не засипали їх квітами, пов'язали червоними галстуками, бо, звичайно, таких гостей не можна було не прийняти до почесних піонерів.
Знаєте, що, мабуть, найдужче запам'яталось? Як Михайло Данилович Воробйов тоді ж таки зустрівся із сурсько-михайлівською жінкою, в якої він під час війни стояв на квартирі. Звати її Олександрою Сидорівною Костенко. Обнялись вони, поцілувались — це ж стільки часу проминуло, а не забули одне одного, берегли в пам'яті.
|
