Н еподалік від степової кубанської станиці Дніпровської є хутір 1 Мая. Це ім'я дала йому революція: її грозовий вітер розвіяв останки колишнього власника околишніх земель, на якого гнули спини хуторяни, відкривши перед ними світлу дорогу. Серед тих, хто відразу ж після Великого Жовтня твердо ступив на неї, були й Степанови - по-сільському велика родина, що осіла тут в 1896 році. На тихій тінистій вулиці стоїть приосадкувата хата. На ній - меморіальна дошка: тут Єпистинія Федорівна Степанова прожила чверть століття, через цю хвіртку прийшли до неї й тяжка гіркота материнських втрат, і людська любов... Полум'я громадянської війни обпалило й сім'ю Степанових: в 1918 році білобандити схопили Олександра - сімнадцятилітнього сина Єпистинії Федорівни. Разом з голотою, яка підняла руку на «віковий порядок», він потрапив в облаву, його відвезли в станицю Роговську й там після катувань розстріляли. Так уперше пролилася за Радянську владу степанівська кров... Лихо не зломило Степанових, вони не зійшли з обраного шляху - одними з перших вступили в товариство по спільній обробці землі, а потім у колгосп. І сина, що народився через п'ять років після загибелі Олександра-старшого, Єпистинія Федорівна на згадку про нього назвала Сашком... Овдовівши, вона поставила на ноги вісім синів - Миколу, Василя, Пилипа, Федора, Івана, Іллю, Павла, Олександра й дочку Варвару. Це була дружна й роботяща родина: про колгоспного бригадира Пилипа Степанова писала «Правда». Цінували в артілі й столярський талант Миколи, і дбайливість обліковця Федора, і вміння Василя спритно й весело впоратися з будь-якою справою. Під дахом будинку Степанових часто лунала музика: її любили всі - у Миколи було два баяни, Василь грав на скрипці, Ілля - на гітарі, Павло - на балалайці. Бувало заспівають літнім вечором хлопці - на далекій околиці чутно, і сусіди посміхалися: щаслива Федорівна... Коли в 1935 році призвали в ряди Робочо-Селянської Червоної Армії Федора, братам що проводжали його була тісна хутірська вулиця - широкоплечі, статні розвернулися вони від одного ряду будинків до іншого, і Єпистинія Федорівна дивлячись на них, змахнула радісну сльозу: ось яка опора матері...
Від Федора приходили докладні листи про полкову школу, про курси молодих лейтенантів, про службу. Розповіді брата визначили вибір Івана, Іллі й Павла: вони стали курсантами військових училищ. Тепер Єпистинія Федорівна показуючи сусідках фотокартки, прислані з Ленінграда, Орджонікідзе й Саратова називала себе солдатською матір'ю. Сини писали що зріднилися з Армією, цікавилися колгоспними новинами й, передаючи привіти землякам, незмінно додавали: якщо буде потрібно, - вони зуміють захистити їхню мирну працю. Першим це випало Федору. У серпні 1939 року його взвод прийняв бій з японськими загарбниками на Халхін-Голі. Молодий комуніст Федір Степанов підняв своїх бійців у контратаку. І вони відстояли рубіж. Але їхнього командира вбила ворожа куля... Посмертно він був нагороджений медаллю «За відвагу». Сини оточили матір мовчазною турботою, хуторяни несли Єпистинії Федорівні тепло співчуття. Вона була не багатослівна у своєму горі: але скорботні складки, що залягли в кутах губ у годину, коли прийшла звістка про загибель Феді, уже не змогли розгладитися часом. Такою і ввійшла Єпистинія Федорівна Степанова у Велику Вітчизняну війну. «Мама, чому ви журитесь про нас? Навпаки, вам треба пишатися тим, що у вас стільки синів на фронті, зі зброєю в руках захищають рідну Батьківщину. Незабаром, мама, ми повернемося додому з перемогою. А якщо призначено нам буде загинути, то знайте, що ми загинули за мир і щастя на землі. До побачення. Ваш Сашко. 1943 рік». Ці рядки були написані за кілька днів до того, як підрозділ молодшого лейтенанта Олександра Степанова в числі перших переправився на правий берег Дніпра й вріс в землю біля села Селище. Фашисти обрушили на сміливців зливу вогню й металу. Одна за іншою відкочувалися атаки супротивника. Але танули ряди бійців. І ось Олександр залишився один… Коли з пилу, піднятого гусеницями танків, став виднітися ворожий ланцюг, він бив по ньомудоти, доки працював автомат. Потім, затиснувши в кулаку останню гранату, ступив на зустріч гітлерівцям... 25 жовтня 1943 року Олександр Степанов був посмертно визнаний гідним звання Героя Радянського Союзу. 1943 рік став для братів Степанових роком великої мужності. На Курській дузі до кінця виконав свій ратний борг перед Вітчизною Ілля. У Криму загинув партизанський розвідник Василь Степанов. На Білоруській землі склав свою голову ще один народний месник зі Степанівського роду - Іван. Він, як і Павло, вступив у бій у перший день фашистської навали. Павло зустрів загарбників вогнем гаубиць, Іван - кулеметними чергами. Прориваючись із оточення, Павло пропав без звістки, а Іван вийшов до сіла Великий Ліс. Тут у будинку Петра Йосиповича Корейко він залікував рани й у ті гіркі дні зустрів свою любов - дочку хазяїна Марію. Від сюди він пішов до партизанів і громив ворога доти, поки підле зрадництво не обірвало його життя. У ці ж місяці на долю Пилипа випало зазнати знущання фашистського концтабору. Але, перебуваючи у пастці ворога, він проніс свою совість незаплямованої через всі випробування й до кінця залишився вірний Батьківщині. Тільки Микола, здійнявшись із госпітального ліжка, коли на землі вже стояв мир, повернувся серпневим днем 1945 року в рідний хутір. Він пройшов по вулиці, що колись була тісною йому із братами, і постукав у двері спустілого будинку Степанових. Але й під материнським дахом війна наздогнала солдата - він умер від фронтових ран...
Навіть скупий переказ доль братів Степанових потрясає: рідко одній родині діставалися всі, які тільки були на війні, випробування... Сини поділили ті лиха між собою, мати одна несла їх у своєму серці... Для людей вона була прикладом вірності материнському й громадянському обов'язку. До неї йшли за порадою, черпаючи в неї сили й народну мудрість.
Дев'яностоліття Єпистинії Федорівни відзначали всім колгоспом імені Димитрова. На екранах країни й за рубежем ішов фільм про неї - «Слово про одну російську матір», - знятий Центральною студією документальних фільмів. У місті Тимашевську, у числі почесних громадян якого була й Єпистинія Федорівна, відкрився музей родини Степанових. Кращі механізатори Тимашевського району як саму дорогу нагороду за працю приймали приз імені її синів. До останнього дня своїх дев'яносто двох років донесла Єпистинія Федорівна й біль втрат, і горду силу духу, і красу душі. Вона вмерла в 1969 роді. Її поховали з військовими почестями в станиці Дніпровській, поруч із пам'ятником полеглим у боротьбі за Радянську владу. На мармурових плитах його висічені імена дніпровців, що не повернулися з бойовищ у рідні краї. Першими в цьому списку - Олександр-старший, Микола, Василь, Пилип, Федір, Іван, Ілля, Павло й Олександр-молодший Степанови. Рада Міністрів РСФСР, прийняла рішення про відкриття в місті Тимашевську Краснодарського краю монумента-меморіалу «МАТИ». 9 травня 1973 року відбулася церемонія закладки монумента-меморіалу. Монумент-меморіал у Тимашевську став натхненним гімном слави росіянці Матері й на довгі роки збереже для нащадків прекрасні духовні риси однієї із благородніший матерів нашої землі - Єпистинії Федорівни Степанової. Всіх своїх синів Єпистинія Федорівна запам'ятала що йдуть. Дорога з хутора бігла полем, а потім піднімалася на пологий пагорб, звідки добре проглядалися будинок, стежка до річки, сад. І сини, піднявшись схилом, оберталися, удивлялися в скорботну фігуру матері, закам'янілу на околиці хутора... Останній змах руки на прощання... Так пішли її сини. Пішли в безсмертя. Спочатку приходили листи: «міцно б'ємо фашистських гадів...», «даємо фріцам перцю...», «бережіть себе мамо!»... А потім - «похоронки». На Павла, Пилипа, Іллю... «Ваш син пав смертю хоробрих у бою за честь і незалежність нашої Батьківщини»... Слухала мати ( читали сусіди, сама не могла) страшні у своєму врочистому лаконізмі слова, розумом усвідомлюючи весь жах того що трапилось, а серце повторювало: ні... ні, живі ді-ти... жи-ві ді-ти... І не пов'язувала голову чорною хусткою. Так довгі роки вона жила надією на чудо, яке теплилось у серці: «А може, живі сини, прийдуть ще?» Мати дбайливо зберігала їхні речі. Вечорами діставала зі скрині зошит з віршами Івана, скрипку Василя, випрані й вигладжені сорочки Іллі, Павла... Вона гладила речі шорсткими долонями, немов м’яковолосі голови синів. І розгладжувалися зморщечки на її чолі, вся вона неслася в той далекий, щасливий час, коли будинок був повний веселими молодими голосами. Роботяща й невтомна, що дивувала всіх самовідданістю й шляхетністю, Єпистинія Федорівна вчила своїх дітей жити в праці, берегти честь змолоду. Її прості життєві істини добрим насінням лягали в благодатний ґрунт і дали міцні паростки високих моральних цінностей, що визначили потім особистість кожного із синів. Вони розуміли, що зробила мати для них, і були їй вдячні все своє недовге життя - кожний. Вони були різними, її діти. Один писав вірші, інший ще хлопчиськом сам опанував нотною грамотою й навчився грати на скрипці, третій вирощував самі рясні в Тимашевському районі врожаї... Вони росли талановитими, і, будь у нашої країни доля не настільки сувора, ми могли б сьогодні читати вірші поета Івана Степанова, слухати концерти скрипаля Василя Степанова, вивчати праці вченого Пилипа Степанова... Ні, не для війни ростила вона синів, не для горя, а на радість собі й людям, для щастя, для Батьківщини... Щороку в День Перемоги, поки жива була, приходила Єпистинія Федорівна на центральну площу станиці Дніпровської, до моноліту, на якому висічені імена її синів. І, доторкаючись до каменю, ніби відчувала полегшення.. Ні, не загинули її сини, вони пішли, щоб відродиться в цьому світлому, радісному святі, ім'я якому - життя. В 1975 році в районному центрі Тимашевська відкритий музей, мабуть, єдиний у своєму роді - музей однієї родини Степанових. Тут мати немов зібрала під одним дахом всіх своїх синів. Мудра, втомлена жінка дивиться на нас із портрета дивно добрими, всерозуміючими очами. У музеї зберігається все, що довгі роки так берегла вона: листи синів із фронту, музичні інструменти - баян і скрипка, на яких вони грали, ноти, написані рукою Василя, земля з могил синів. «Хай буде вічною людська подяка жінці - матері, що у муках народжуючи й з усією силою любові зрощуючи своїх дітей, потім не вагаючись посилає їх на смертний бій за свободу Вітчизни! Хай світле ім'я Є. Ф. Степанової, яка втратила дев'ять синів, стане великим, безсмертним символом вірності, віри й патріотизму, і в пам'ятнику їй нехай втілиться любов і біль всіх матерів, чиї сини не повернулися з війни!»
Тут похоронена Єпистинія Федорівна Степанова
Лежать Степанови - капітан, чотири лейтенанти, сержант, рядовий у братських могилах. Веде пошукову роботу про останні дні й години їх життя Тимашевський музей. У глибі часу, серед десятків мільйонів людей, які воювали, розрізнити, розгледіти окрему маленьку фігурку - чи можливо? Вони вірять, що так. У людей, говорять вони, на війну довга пам'ять. Павло вбитий десь між Слуцьком і Брестом, на допомогу якому йшла його частина. З портретом Василя обійшла восени нікопольські села співробітник музею. Люди плакали: він самий, був з ним ще хлопчик, ходили зі скрипкою й шевським інструментом, пропонували свої послуги й одночасно збирали дані про фашистів. Однак документів ясних, перевірених подробиць немає. Навіть де похований Василь, точно не встановлено. На плитах двох братських могил у с. Сурсько-Михайлівка й Покровське висічене це ім'я. Перша - військова, той Степанов загинув у жовтні 1943 року. Василь розстріляний 1 грудня. Однофамільці? Однак сходяться дати народження... Складніше всього з Пилипом. Важко поранений під Харьковом потрапив він у полон, умер у таборі Падерборн-Фельдкруг, трьох місяців не доживши до перемоги. Кореспондентові «Известий» сказали: залишилися лежати в тій землі шістдесят п'ять тисяч російських солдатів… - Поїдь до братів. І щораз пам’ятай, що не до одному їдеш, а до усім. Земля їх всіх одна накрила, - говорила зовсім старенька мати своїй дочці. Сама ж змогла упасти додолу лише перед Сашком, мизинчиком, як кликали його вдома (Сашко-старший)... Могили інших шукали рідні, а потім працівники музею. Пошукова робота охопила всю велику радянську країну. Велику пошукову роботу було проведено парткомом нашого колгоспу (парторг Гончарук Наталія Трохимівна) та працівниками сільської ради (Голова Скубицький Іван Корнійович). В колгоспі було створено іменне поле Степанових, найкращі комбайнери працювали на ньому. Сьогодні поновлено дошку біля поля Степанових, як знак вічної пам’яті великому подвигу усіх синів, що віддали своє життя за мирне небо під яким дзвенять дзвіниці сердець, співають хори людських душ, гуде світлий купол щастя, набатом гримить біль утрат…
